Історія села Підцир'я

 

 

Поблизу мальовничого берега річки Цир розташоване село Підцир’я. У сиву давнину воно називалося Переброди через те, що навколо поселення було чотири броди. У документальних джерелах село вперше згадується  1545 р. при описі Луцького замку. Населення  зазнавало утисків від князів Сангушків, великої шкоди завдали феодальні усобиці. Внаслідок суперечок Сангушків  їх слуги пограбували Переброди у 1565 р.

   У 1569 р. історичну долю Великого князівства Литовського,  у складі якого перебувало  село, визначила Люблінська унія. Постановою Люблінського сейму 1 липня 1569 р. Литва і Польща об’єдналися  в єдину державу Річ Посполиту. З цього часу для села Переброди почалася нова сторінка історії. Становище жителів погіршилося. Посилився феодальний гніт і закріпачення селян. Панщина зросла до трьох днів на тиждень. Основними заняттями були землеробство, скотарство, полювання. Навколо села розтягнулися великі ліси, багаті на звірину, ягоди, гриби. Ліси чергувалися з великими просторами родючої землі, де було добре вирощувати хліб. У 1570 з 30 селянських дворів лише 11 мали присадибні ділянки.

   Польське панування тривало до кінця XVIII століття. Після трьох поділів Польщі(1772, 1793, 1795), проведених Росією, Австрією і Пруссією, Польща перестала існувати як суверенна держава. Волинь увійшла до складу Російської імперії. На цій землі були поширені загальноімперські адміністративні та судові органи.

    Значний вплив на історію села Підцир’я мала реформа міністра внутрішніх справ Петра Столипіна. Вона була започаткована указом від 9 листопада 1906 р. Столипін поставив собі за мету створити на селі заможне селянство. Згідно з реформою селянин мав право купити землі і оселитися на них, перенісши туди свої господарські будівлі.

    Бідні селяни купити землю не мали змоги. Люди середнього достатку купували грунт і переселялися. Внаслідок реформи в Підцир’ї були заселені урочища «Дубицьке» та «Велике поле». Тяжкі умови проживання змушували жителів Підцир’я  виїжджати на заробітки. За словами Веремейчик Ірини Денисівни, 1935 року народження, її батько Денис Потійович,1891 р. н., їздив на заробітки до Канади, коли йому виповнилося 18 р.(1900). Господар до своїх робітників ставився добре, проте не любив пияцтва. Найманих робітників харчували м’ясом, ковбасами і т. д. Віра Денисівна згадує слова батька:  «Ми тут не їмо того на Пасху, що в Канаді їдять у буденні дні». Батько тяжко не працював. Він підвозив корм на ферму для корів. Проте напередодні війни рідні Денису Потійовичу написали лист, у якому просили його повернутися додому через те, що сім’ю можуть вивезти у Сибір. Після такої звістки батько приїжджає на рідну землю. За кошти, зароблені наполегливою працею, сім’я купила :2 га землі  в Дубровиці,  2 га в Нуйні.  

               З початком Першої світової війни  Денис Потійович пішов воювати на стороні Росії.

              У 1915 р. австрійці увійшли у с. Підцир’я. До місцевих жителів вони ставилися добре, часто гралися з дітьми. За словами старожилів,   у клуні Фінюк Агафії розташувався військовий госпіталь, у якому  лікар та медсестри надавали допомогу пораненим. Військову  форму солдати віддавали прати жінкам. Проте не кожна з них  могла виконувати таку роботу. Австрійці давали вказівку старості села, щоб він призначав жінок, котрі мали прати їм  одяг. За виконану роботу прекрасна половина в якості винагороди отримувала марлю, мило, гроші.

           У цей час більшість хат були покриті соломою або очеретом. Завойовники казали місцевим жителям про те, що вони не грамотні, але працьовиті. Адже в 1916р. крім священика, який приїздив до села, ніхто  не вмів писати.

            Загарбники ділилися з людьми своїми уміннями та навичками. Багатьох місцевих жителів, котрі мали здібності до будівництва, вони навчили робити грубки та комини.

            У період Першої Світової війни в Підцир’ї не було жодного колодязя. Натомість австрійці поділилися досвідом будівництва. Вони в селі  викопали два колодязі, які збереглися до наших днів. Копали їх австрійці спільно з місцевими жителями, проте роботу не завершили, оскільки завойовникам потрібно було відступати. У  зв’язку з цими подіями роботу громада завершила у 1922р. На дно колодязя, за словами солдатів, люди положили дубовий козуб (ящик). Дно цього ящика дуже щільне і в ньому просвердлювали маленьку дірочку діаметром мізинця. Поверх  козуба поставлені три цементовані германські круги, які привезли поїздом. Ці круги відрізняються від нинішніх, оскільки вони ширші, і в кожний круг вміщені металеві східці для того, щоб спуститися в колодязь. Дубове  дно збереглося до наших днів у незмінному вигляді.

       По завершенні Першої світової війни територія рідного краю перебувала у складі Польщі. У період польського панування збільшується кількість хат в урочищах “Дубицьке” та “Велике поле”. Наприкінці 20- на початку 30-х рр.. XX  ст. у Дубицькому було 10 хат. Їх власниками були Василь Соловей, Дмитрук Олександр, Іван Гарбарчук, Степан Соловей. Дві хати мав Тихон Тадайчук. Представники родини Солов’їв: Саньо, Мартин, Остап, Іван мали власні оселі та володіли 90  га землі. Землю обробляли спільно. Велику кількість землі у розмірі 90  га мав Кривдік Федір. На цих же землях у період польського панування жили польські осадники - Беднарський, Поделко, Конюшевський. Добрим словом згадують жителі села суддю Конюшевського. Він приїхав у Підцир’я з дружиною і двома дітьми - Нардиком і Аліною. Суддя мав земельні володіння та ліс. Його будинок був одноповерховим, покритий жестю. Конюшевський був  середнього зросту та статури, мав сиве волосся, постійно ходив у сірому костюмі і в туфлях влітку, а взимку носив темно-коричневі чоботи. Вони були пошиті з якісної шкіри. Штани вбирав у чоботи. На роботу у Камінь-Каширський ходив пішки, іноді його підвозили конем. За словами Фінюк Агафії, Конюшевський був лагідною, спокійною, чутливою людиною. Завжди поважав сусідів. Влітку, в пору жнив, йдучи на роботу вздовж земельних ділянок, якими володіли місцеві жителі, назустріч чоловіку вибігали маленькі діти. Вони  перев’язували суддю перевеслом. За це Конюшевський давав дітям по 1 злотові і постійно дякував. Корінні жителі згадують про те, що суддя жодного разу не розгнівався на місцевих жителів. У лісі, яким володів Конюшевський, росло багато грибів, і люди їх збирали. До подібних збирачів суддя ставився добре. Окремі поляки на  людей, які заходили на їх територію лісу,  пускали собак.

             У 30-х рр. ХХ  ст. у селі  Полиці був розміщений міліцейський  відділ ( конставур) .Працівники його  мали відповідну форму і зброю. По дорозі, яка проходила через хутір Дубицьке, жителі сіл Верхи, Обзир, Полиці їхали на ярмарок до Каменя – Каширського. Знаючи, коли відбуватиметься ярмарок, працівники постової служби слідкували за безпекою дорожнього руху. Вони штрафували кермачів гужового транспорту у випадку відсутності на возі номерного знака і прізвища власника. Відповідальність водії несли при порушенні правил дорожнього руху. Частенько працівники міліції намагалися підзаробити, незаконно штрафуючи  селян. У подібних ситуаціях місцеві жителі зверталися до Конюшевського, оскільки він завжди був на стороні правди. За словами Фінюк Марії Остапівни, суддя час від часу стояв біля патрулів, спостерігаючи, як вони працюють.

            Утвердженню польської влади у нашому краї сприяло поширення політики полонізації. Осадники сповідували католицизм. Вони мали свій костьол у Камені – Каширському на території нинішнього кондитерського цеху. Жителі села, переважно молодь, ходили у костьол на великі свята. Натомість у православній церкві відправа велася церковно - слов’янською, а проповідь - польською. Дубиччани з початком проповіді виходили. Подібні дії в очах поляків викликали невдоволення. Вони часто скаржилися   Конюшевському, що люди нехтують польською культурою. Суддя на протести не звертав увагу. Він постійно говорив: «Я поважаю людей, які хочуть зберегти свою культуру».  Після нападу Німеччини на Польщу  Конюшевський збирався тікати, але не встиг. Пані з дітьми втекла, а суддю радянська влада вивезла у Сибір. Його донька Аліна жила в Польщі. У 1970-х рр. жителі села їздили туди  і  зустрічалися з нею. У хаті судді  представники радянської влади поселили жінку з матір’ю і двома доньками.

            Крім польських осадників у Дубицьку проживали селяни середнього рівня достатку. Основою їх господарства було землеробство і скотарство. За словами Шліхти Віри Андріївни ( 1925 р. н.), її батько мав 12 гектарів землі, чотири корови, коня, вівці, кури  і т.д. Люди сіяли жито, овес, просо, гречку, льон. Частину зібраного врожаю продавали на ринку, торгували також молоком, сметаною ,сиром, маслом. Віра Андріївна згадує, що молочних продуктів була велика кількість .Часто селяни середнього рівня достатку потребували робочої сили, яка поповнювалася за рахунок малоземельних селян. Бідні люди приходили на роботу до багатих за плату. Вони працювали з ранку до вечора. Господар повинен був нагодувати найманого робітника. У якості плати заробітчанам давали зерно, картоплю, сало, гроші. Господині готували такі страви: борщ, гречку, вареники, кашу і т. д.

Зерно спочатку розтирали ручними жорнами, пізніше возили в Камінь- Каширський до млина. Частину земель засівали льоном, з  якого  виготовляли килими, сорочки, штани. З приходом  осені його рвали та в'язали у маленькі снопи, а згодом везли додому і били прачем, щоб не було головок. Частину сім'я льону залишали на насіння. Наступний етап роботи передбачав замочування льону у воді. Через один тиждень його виймали і стелили на пасовищі, щоб вилежався. Висохлий льон збирали, терли на терлиці та чесали. З прочесаного льону можна було виготовити нитки і починати ткати. Кожна жінка і дівчина  вміла прясти і ткати. Шліхта Віра Денисівна згадує, що її мати взимку будила о 5 год. ранку  йти прясти. Люди у ці часи ходили у лляному одязі. Фарбувати його навчилися згодом. Чоловічий та жіночий одяг прикрашався вишивкою. Чоловіки взимку займалися обмолочуванням зернових. У Підцир’ї проживали вправні ремісники: ковалі, бондарі. Віра Денисівна згадує, що її  дядько Макар займався бондарством, виготовляв ночви, діжки, відра. Свої вироби носив на ринок.

Хати, на відмінну від клунь, будувалися маленькі. У клунях зберігалося зерно. У кожній оселі були такі меблі як стіл, лави, стільці, примост, на якому всі спали. Польська влада цінувала гарних господарів. За словами Веремейчик Ярини Денисівни, у Камені  - Каширському щороку відбувалася виставка худоби. Жителі навколишніх сіл вели туди  кращу худобу. Ії батько Денис Потійович одержав винагороду у розмірі   10 злотих  за те, що вигодував гарних коня і корову.

 В 1927р. у  Підцир’ї було засноване нове кладовище.  За словами Солов’я Петра Мартиновича, його батько Соловей Мартин 1901 р. н. працював у громаді, яка встановила перший хрест.

             Після Столипінської реформи підцир’яни, які мали гроші, купували землі в урочищі «Велике поле». Воно знаходилося на Раків-Ліській горі і простелялося до нинішнього хутора Юрія, який є жителем села Раків –Ліс.. У цьому урочищі було збудовано 12 хат. Власниками їх були  Романовичі, Чураки, Коцевичі, Ткачі, Кощевичі, Пителі, Карпіки та Дмитруки.

Представників вище названих родин називали «американцями», тому що землі вони купили за гроші, зароблені  в Америці. Цікаво, але  в окремих хатах жило по три сім’ї. Найбільші сім’ї були в Романовичів, Бігунів, Ткачів. Сусіди родини Романовичів згадують, що вони завжди жили мирно. В урочисті Великого поля знаходилася оселя польського пана – Гадана. Він мав великий сад.

Господар проживав тут сам, його дружина залишилася  у Польщі. Поблизу польської оселі функціонувала  цегельна. Тут виготовлялася цегла. Власником підприємства був єврей – Лейзорук Янкель. Однак цегельню орендував поляк Ковальський. Робота тут проводилася вручну. Ковальський наймав робітників. Одним з них був Бащук Панас. Заробітна плата залежала від виробітку. За словами Барана Володимира Калениковича, власник підприємства Лейзорук Янкель добре ставився до працівників, любив дітей. Одного разу він побачив, що по росі ходить босий хлопчик, батько якого працював на цегельні.. Лейзорука охопив жаль, і тоді він, вийняв з кишені гроші, дав хлопцеві на взуття. У часи  німецької окупації колишній «маленький хлопчик» перетворився на поліцая, німецького прислужника,  та здійснював гоніння на євреїв. Орендатор цегельні  Ковальський мов чотирьох дітей - Боліка, Мьотека, Феліка, Гельку.  З них троє окупанти вивезли до Німеччини на роботу. А з одним Ковальський виїхав в Польщу після війни. Пан Гадан у період війни перебрався в Бузаки до свого наймита. Там він і помер .                                                             

 Під час  польського панування чоловіки служили у польській армії. Проте відбували службу не всі. Після медичного огляду  визначали день, у  який  повинен з’явитися призовник. Влада їх перевозила в товарних вагонах до місця призначення. 10 травня 1938 р, за свідченням Фінюк Марії Остапівни, пішов в армію її чоловік    Фінюк Олександр Антонович.  

Призовникам поляки давали форму та змушували присягати на вірність Польщі, Юзефу   Пілсудському.  Служив Олександр Антонович в Освенцумі. Жили солдати у довгих казармах, призначених  на  60-70 чоловік. Він служив денщиком  у капітана . Чистив його одяг, зброю , прибирав приміщення , готував їжу та виконував функції листоноші.     

Польський капітан ставився  до українців з підозрою, в тому числі і до Олександра Антоновича. Він часто розкидав цінні речі, голки, гроші, шкіряні пояси, щоб побачити, чи вірні йому піддані. Якщо поляк помічав, що розкидані речі пропали, то українців бив шпагою, яка висіла на стіні у кабінеті.

         1 вересня 1939 року  гітлерівська Німеччина напала на Польщу . Уряд цієї держави українських  солдатів додому  не відпускав. Якщо українець мав бажання, то воював на стороні Польщі. Олександр Антонович з вересні 1939 р. з п’ятьма  українцями втік з Освенціума . Їх шлях  додому пролягав через Чехословаччину. Жителі цієї держави втікачів-солдатів переховували, харчували та надавали допомогу. Повернувшись на батьківщину, Олександр Антонович працював машиністом поїзда.

Трагічними подіями в історію села Підцир’я увійшов день 22 червня 1941 р. Німецькі літаки скинули бомби поблизу Підцир я, а 29 червня фашисти вступили в село. У період фашистської окупації німці, за словами жителів села, до українців ставились добре. Дітям часто роздавали цукерки, катали на машині. Загарбники поважали гарних  господарів. За словами Веремейчик Ярини Денисівни,  її батько мав гарного коня. Німці його забрали для того, щоб перевезти в Ратно котушку дроту. Пізніше Денис Потійович попросив повернути власність. Коли ветлікар визнав тварину хворою, її  повернули господарю.

Трагічні сторінки історії Підцир’я 1941-1943 років пов’язані  з винищенням людей єврейської національності. Багатьох євреїв рятували жителі села. Підцир'я перетворилося на арену боротьби між трьома силами - німецькими військами, радянськими партизанами і українськими повстанцями.

Війна принесла в наш край велике спустошення.  У повоєнний період після утвердження радянської влади вирішувалася проблема відбудови народного господарства . Коштів у держави на відбудову не було.  Селян змушували надавати державі воєнну позику. Вона була нібито добровільною. Жителів заставляли здавати державі молоко, яйця, вовну. За селом  Підцир’я  було закріплено  уповноваженого. Він приходив до господарів і давав документ, на якому  вказувалися норми здачі. За словами Ярини Денисівни, її сім’ї принесли документ, у якому вимагалося  здати 30 метрів зерна, яйця, молоко, вовну. Жителі також згадують, що у повоєнні роки вони ходили пішки у Ковель по сіль.

На території нинішньої заготівельної контори працював лісопильний завод. У ньому 10 років працювала жителька с. Підцир’я Дмитрук Феодосія Михайлівна 1923 року народження. Вона відповідала за відвіз дощок на штабель.

            У ці часи партійне керівництво поставило собі за мету, як і в інших  селах району, створити колгосп у Підцир’ї. У зв’язку з цим місцева влада почала збирати заяви для створення колгоспу. Однак подавали їх одиниці. Більшість усуспільнення не хотіли. Заяву писали господарі за нижче наведеним зразком:

                                                             

 

                                                              Від громадянина с. Підцир’я

                                                              Камінь-Каширського району

                                                              Волинської області

                                                              Веремейчика Дениса Потійовича

 

Заява

 

            Прошу прийняти мене в колгосп. В колгосп об’єдную землі 8га, в тому числі 2га лісу в  урочищі «Тихор», 4 га. орної землі,  сільськогосподарський інвентар: віз, плуг, борона.

            Сім’я моя складається з 6 чоловік. 

 

            В чім я підписуюсь: Веремейчик.

           

В 1947 році у Підцир’ї було засновано колгосп «30 років ВЛКСМ». Першим головою колгоспу був Коваленко Степан Антонович,  вихідець із Полтави. Щотижня у колгоспі відбувалися збори, на яких вирішувалися питання, як чинити з особами, які не хочуть віддати майно в колгосп. Людей, котрі  відмовлялися іти в колгосп, називали «індусами».

У часи колективізації «єдинолічниками» були Бащук Панас Петрович та Тихонюк Лазар. Вони не бажали віддавати своє майно у колгосп. За це їх влада жорстоко переслідувала. У Панаса біля хати скосили зелене  жито і забрали у колгосп. Селянин землі не мав, але мав коня і товаришував із залізничниками, які  давали йому землі у полосі відводу залізниці. Таким чином Панас Петрович виживав. Тихонюка Лазара переслідували менше, бо він був інвалідом Великої Вітчизняної війни.

           Із місцевих жителів села формувалася охорона. Її щодня призначав уповноважений. У склад охорони входило 4 чоловіки. З них  двоє   сторожували в сільраді. Причому  1 сторож сидів біля телефону, а другий виконував роль посильного та двоє вартували село. У 50-х роках у селі існувала нічна селянська варта. Родина, яка мала нести варту, стерегла село від пожежі, злодіїв – одержувала  кий. Він передавався від хати до хати. За ніч палиця  могла обійти усе село.

З літа 1951 року радянська влада почала акцію виселення людей з хуторів. У  селі Підцир’я. для переселенців відводилися нові вулиці – Приймацька і Кулацька.

Людей, які не хотіли перебиратися в село, виселяли застосовуючи силу. До оселі господаря приходив «участковий» та бригада комсомольців, які  розкидали та розкривали хати, розбивали мулярки . Селян, котрі  чинили опір владі, вивозили у Сибір. За словами Баранова  Володимира Калениковича, його батько Баранов Каленик Семенович у цьому році справляв весілля дочці. У день весілля приїхав голова сільради з помічниками. Вони  розкрили хату і розбили піч. Батько змушений був переселитися у Дніпропетровськ, взявши з собою корову і будматеріали. Для перевезення майна до поїзда влада надала коней. У Дніпропетровську на вокзалі люди все розікрали. Там Каленику Семеновичу влада надала хату. Через три роки він повернувся в село Раків-Ліс, де проживав зі своїм братом, а згодом у Підцир’ї купив хату.

            Тяжким було життя людей, які не чинили опору владі. Переселяючись з хуторів у село на добровільних засадах,. вони змушені були будувати хати  власними силами,  а жити на перших порах у клунях.

            Складними і напруженими були ці повоєнні роки. Пронеслися над Підцир’ям насильницькі політичні кампанії. Однак мешканці вистояли. Вони відбудували свої оселі, підприємства, жили з надією на краще майбутнє.

Громада вирішила створити цех по виробництву свічок. Ініціатором цієї справи був Солоненчик  Микола. Кошти на виготовлення  свічок давали жителі села. Умовним  знаком,  який  слугував усвідомлено людьми здачі грошей був дерев’яний клинчик. Він нагадував форму серця. Коли його передавали з хати в хату, люди несли гроші Миколі Солонечнику. Господар їздив по віск у  Глушу  Любешівського району. Вечорами мешканці приходили в оселю господаря та допомагали йому в роботі. Коли в селі з’являвся покійник, то господар видавав його родичам свічки, хоругви та хрестика.   

 В селі ніколи не було православного храму, про історію будівництва сучасного Свято-Петро-Павлівського можна дізнатися за даним посиланням.

Назад до переліку