Історія села Великий Обзир

 

Село в найдавніші часи.

Серед дрімучих лісів, на лівому березі р. Стохід розмістилося мальовниче село Великий Обзир. Назва села може походити від визначення ,,оглядати навколо” (давнє  ,,обзор”). Хоча село не дуже виділяється підвищенням, але у свій час воно контролювало дороги понад річкою Стохід. На схід від села є високий курган, льодовикового походження, названий досить екзотично – Мандзика(Мандзиха).                                                                                                                              Місцевість біля села з давніх-давен була сприятливою для розміщення тут стоянок і приваблювала давніх мешканців краю. Таким чином, поблизу села зустрічається багато матеріальних слідів перебування  давніх людей. Ці знахідки відносяться до часу волинської політичної культури (середина V тис.- поч. ІІ тис. до нашої ери). Зустрічаються знахідки (скребки, різці, залишки вістрів стріл, кам’яні сокирки), які відносяться до часів мезоліту, тобто налічують 11-8 тисяч років.                                                                          Перша писемна згадка про село за 1545 рік засвідчує досить велике поселення, яке було дароване великим литовським князем одному із своїх підданих – князю Л. Курцевичу.                                                                                 У той час воно мало 40 димів (дворів) , в яких проживало 250 чоловік. Характерно, що 30 димів було лановим, тобто мали до лану земельного наділу (20-25 га) і платили князю по 10 грощів, а городники зі значно меншими наділами – по 2 гроші, та ще всі здавали мед і до 5 корців зерна. Таких налічувалося 8, що свідчить про досидь активні торговельні зв’язки.                                                      Згодом  Обзиром  володіє Михайлова Свинюська, дочка Курцевича, подалі воно у власності І. Хрепицького,  І. Бокія, С. Річицького та інших. У XVII ст. вся мастність Обзира з людьми переходить із волинських родину у польські руки.                               В історії села багато спірних справ. Ще у кінці XVI ст. тривалий час розглядалася судова справа про порубку бортів, тобто лісових пасік, і винищення бобрів на межі обзирських володінь й угідь Мильцівського монастиря.                                  Справа затягнулася, винних не знайшли. Населення Обзира зростало. У 1629 році у селі вже налічувалося 92 господарства і проживало 552 особи, що на той час було значним за численністю поселенням. Проте цей час характерний посиленням панщини, яка доходила до 5 днів на тиждень. Окрім того, селяни сплачували податі грошима і продуктами. Кріпак був фактично рабом.                Ще  одна судова справа засвідчує про вкрай зневажливе ставлення феодалів до людей. Кріпаків і їх дітей вважали за худобу, яку продавали за бажанням власника. Так власник села Річицький у 1703 році подав скаргу на шляхтичку Маріану Браницьку, яка у свій час полюбила і вийшла заміж за селянина Мартина Станевича. З усього видно, що останній виділявся неабияким  розумом і господарністю, оскільки  був підстаростою в Обзирі, управляв місткостями пана в Стобихві і Верхах. Після того, як чоловіка не стало, Маріана забрала нажитого із ним сина, майно та виїхала. У зв’язку з цим Річицький вимагав, не дивлячись на те, що вона шляхетського стану, повернути йому сина, якого він вважає своїм кріпаком.                                                                                 З часом втрачається значення посилення як досить розвинутого торгового пункту. На початку XVII ст. тут налічувалося лише 65 дворів, проживало 390 чоловік які обробляли 1040 десятин орної землі та користувалися 520 десятинами сіножатей.                                                                           Про стан селянства на початку XIX ст. свідчить їх скарга на шляхтича, який взяв в оренду село і землі. Від примушував селян працювати цілий тиждень на нього, здавати як ренту гроші, мед, м’ясо, масло, ткацькі вироби. Якщо хто не з’являвся на роботу, то слуги орендатора, - писали селяни, - „ламали двері, вікна, майно, забирали все краще”.                                                                        Опріч всього поселення зростало. Ще у XVI ст., твердить історик О. Цинкаловський, був відомий присілок Обзира на другому березі р. Стохід. Згодом його назвали Новосецями. Щоб підкреслити давнішню спільність нових поселенців, у 1825 р. Обзир називали Великим, а Новосельці – Малим Обзиром. Після інвентарної реформи 1848 р. селяни Обзира користувалися 1912 десятинами угідь, значну частину яких складали чагарники і болота, а місцева поміщиця мала понад півтори тисячі десятин орної землі та ближчі лісові масиви.                                                           В описах сучасників зазначено, що у XIX ст. у селі було багато великої рогатої худоби – волів і корів, яка в основному розводилася на продаж, і на цьому селяни добре заробляли. Раніше біля села Великий Обзир були великі хвойні ліси, але у кінці позаминулого сторіччя їх нещадно вирубували і вивозили за кордон.

          За переписом 1909 року у В. Обзирі було 187 дворів, 1287 мешканців. Працював водяний млин, який щорічно перероблював понад 5 тис. пудів зерна. Також була водяна лісопильня. В центрі села знаходилася державна горілчана крамниця.                                      

Великий Обзир у роки

Першої світової війни

          Жителі В. Обзира дуже постраждали у Першу світову війну. Перед австрійською окупацією села, важким тягарем для селян було їх залучення на тилові окопні роботи. Особливо обтяжливими для людей були реквізиції. Змушені були здавати державі худобу, фураж, надавати підводи для перевезення вантажів. Ще тяжкі часи для жителів села В. Обзир настали тоді, коли російські війська, весною 1915 р., почали відступати на схід. Відступаючи, російське військо нищило все на своєму шляху і насильно зганяло населення, примушуючи його втікати у східні губернії України, вглиб Росії, Туркестану. Жителів села В. Обзир доля закинула в Курську губернію. Йшли вони цілими сімействами з війтом на чолі, тягнучи за собою коней, корів і той скарб, котрий встигли захопити. Вони чекали, що, прийшовши на нові землі, будуть там бажаними гостями, так, як їм обіцяли діячі москвофільського руху. Звичайно, їх чекало глибоке розчарування. Пристанища їх ніхто не давав. Вони змушені були бродити ватагами по 3-4 тисячі чоловік. Діставшись до місця призначення, їх ізолювали від місцевого населення, оточивши військами. В жахливих санітарно-гігієнічних умовах, разом із худобою під відкритим небом змушені було проживати біженці. Дуже багато людей гинуло від інфекційних хвороб, зокрема тифу. Питної води не було, навіть для їжі використовували дощову воду із калюж. Не було дров для того, щоб зготувати їжу і обігрітися. Спали під відкритим небом і в дощ і в холод.                                                                                                                     Ті люди, що залишились в селі, опинились не в кращому становищі. Село попадає під айстро-німецьку окупацію. Селян силоміць заставляли копати окопи, будувати бліндажі, в них забирати худобу, майно.                                                                                                 4-6 червня 1916 р. російська армія під командуванням генерала О. Брусилова прорвала австрійський фронт і змусила війська противника відступити на лінію річки Стохід. В такому положенні фронт протримався до середини 1917 р., внаслідок чого, прилегла місцевість, в тому числі с. В. Обзир, була майже цілком знищена, через жорстокі бої. Відлунням тих тяжких років є залишки австрійських і німецьких укріплень. Німці, з боку села, по річці Стохід будували через кожні 100-200 м. укріплення –  бліндажі, які між собою з’єднувалися окопами або підземними ходами. Найбільше інженерних оборонних споруд було на двох пагорбах – Мандзисі і Ковалівці. 

 

Польська окупація

          Після закінчення війни частина населення повернулась, однак на середину 20-х рр. тут  мешкало 350 осіб, що майже чотири рази менше, ніж на початку сторіччя. Повернувшись на рідні землі селян зустріло суцільне спустошення і нова, польська влада. Поляки на перших порах трохи допомагали жителям с. В. Обзира у відбудові осель: надавали кредити, виділяли ліс на будівництво житла, дозволялося ведення хутірського господарства. Але таке становище існувало не довго. Польська влада почала роздавати найкращі землі польським поселенцям – осадникам. Земельні ділянки були невеликі, їх під різним приводами конфісковували у селян, в свою чергу змушені були брати цю землю в оренду і віддавали за це до половини  свого врожаю.                                                             Одночасно уряд обклав селян різними податками. Кожен двір мусив безоплатно відробляти величезну кількість днів на рік так званого шарварку на повітових дорогах. Місцевий збирач податків справно, два рази на рік стягував визначені платежі. Каралися селяни й штрафами, зокрема за вирощування тютюну, за самогоноваріння, бо була введена монополія держави на тютюну та алкоголь. Досить важке становище селян зумовлювалося тодішньою ціновою політикою. Так, наприклад, надто низькими були ціни на продукцію волинського селянина. Якщо в центральній Польщі ціна 1 кг. Свинини становила 1,5 злотого, то на Волині – менше 10 грошів (копійок). На такій заготівлі худоби наживалися перекупники, а селян був без грошей.                                             Проживали селяни в низеньких хатинах. Дах був накритий соломою або очеретом. Сім’ї були багатодітні – від 9 до 11 дітей. Всі вони мешкали в одному приміщенні разом з поросятами, курми, а іноді з великою рогатою худобою. Спав селянин разом зі своєю родиною на спеціальних дерев’яних лавках – примостах, які встановлювалися біля печі. Основною їжею  для селян була картопля і солоні огірки. Хліб і м’ясо вживали рідко, про цукор знали, як про щось недосяжне. Предметом розкоші в селі був гас і тютюн. Селяни користувалися дня освітлення розпаленою дерев’яною скріпкою – лучиною. Ще тяжче селянам було весною, коли закінчувалися запаси їжі. Деякі селяни для того щоб вижити включали до свого раціону молоді пагінці так званого ситнику, що росте біля берегів річки, підпільно ловили рибу (за що їх могли покарати). Також жінки з дітьми рвали рогіз, дерли з дуба суху кору, яку товкли на буру борошно і підмішували до житніх чи картопляних коржів. Влітку з продуктами харчування було трохи легше – допомагав ліс. Люди збирали гриби і ягоди.                                                      Полотно і сукню ткали в себе вдома. Виробляли не тільки товсте сукно на свити ,але й тонке на спідниці й запаски. Господиня намагалася одягти всю свою родину, від сорочки до верхньої вовняної свитки, своїм власним вибором, бо для купівлі у неї не було грошей.                                                                                                             Взувалися переважно в постоли. Однак у кожному господарстві „про вихід”  мусили бути одна чи двоє пар чобіт.                               Зважаючи на це, вони не сприймали польську окупацію. В історію ввійшли сторінки опору на початку тридцятих років партизанським загоном у складі 30 осіб, який у 1932 році вів бої з карателями. Згодом цей загін був розформований. У селі таємною канцелярією було репресовано понад 30 осіб, у тому числі двох – Т. Карпука і П. Дяка засуджено до страти. В концтабір Береза Картузька потрапили І. С. Кістенюк та інші. За часи польської окупації в селі діяла початкова трирічна школа. Вона розміщувалась в двоповерховому будинку (сучасний другий корпус школи). На першому поверсі розміщувалися класні кабінети та канцелярія, на другому – квартири для польських вчителів, навчання велося польською мовою. В селі був поліцейський постерунок (сучасне приміщення амбулаторії), який слідкував за правопорядком. В сучасному першому корпусі школи розміщувалася сільська управа, а також квартири для поліції і сільського  війта.

 

Перші роки радянської влади.

        У вересні 1939 року село Великий Обзир було захоплене Червоною Армією. Прихід Червоної Армії сприйнявся людьми урочисто, в них з'явилася надія на краще життя. Відразу була встановлена радянська влада. В селі, як і в цілому по районі, більшовики почали впроваджувати деякі зміни, які користувалися підтримкою місцевого населення. Так, в установах і в школах вводилася українська мова, дітей намагалися охопити навчанням. Осадницьку і поміщицьку землю роздали селянам, проголошували рівність і братерство. Було налагоджене медичне обслуговування населення.                                                                                                      З часом ситуація змінилася на гірше. Частину селян було репресовано і відправлено в табори і спецпоселення як „куркулів” і „ворогів народу”. Тих хто залишився змусили вступити до колгоспу, який був заснований у 1940 році і названий ім. Ворошилова. Він об’єднував 148 чоловік, які обробляли 246 га орної землі, 204 га сінокосу. В колгоспі було два хліви, 1 хата під контору, із сільгоспінвентаря – 50 возів, 31 плуг, 1 кінна сівалка, 4 культиватори, 60 коней, 15 корів, 6 волів.                                         Система почала жорстоко придушувати селян, обкладати їх непомірними натуральними податками. З початку сорокових років кожне селянське господарство зобов’язувалось здати державі зерно, картоплю, м'ясо, масло, вовну за вкрай низькими цінами. Податкова система виявилася ще жорстокішою ніж за польських часів. Особливий жах у населення викликали нічні арешти, вивезення підозрюваних із сім'ями у невідомому напрямку.

 

Село в роки Великої Вітчизняної війни.

        Нові жертви у село принесла Друга світова війна. Фашисти окупували село 29 червня 1941 року. Окупанти відразу почали встановлювати свою владу. За допомогою прислужників, вони доводили до населення с. В. Обзир свої формуляри. В одному з них, який у липні 1941 р. вивішувався по селах району, писалося:                        -„ Німецькі військові сили перейшли кордон без ворожих намірів до населення.                                                                                              - Коли б був супротив, німецьке військо цей супротив знищить.                                                                                                                     - Забороняється:                                                                                            всяке порозуміння з полоненими…                                                            залишати місце праці…                                                                                піднімати ціни від дня входження німецьких військ ”.                                             А далі попередження: „ Хто противиться тим розпорядженням, буде покараний розстрілом ”.                                На перших порах фашистської окупації селянам дозволяли мати будь-яку форму власності на землю. Все це робилося для того, щоб забезпечити продуктові поставки військові, тримати в покорі місцеве населення.                                                                                                       З нашого краю фашисти вивозили не тільки продовольство і сировину, а й людські ресурси. Юнаків і дівчат виловлювали і насильно відправляли в Німеччину. По районі в цілому було відправлено 195 осіб. Не обминуло це і В. Обзир. На примусові роботи тоді забрали дві людини. Ось що розповіла колишній остарбайтер Гилюк Анастасія Степанівна, яка народилася 20 квітня 1922р.: „Вранці, 16 квітня 1942р., прийшли до хати два поліцаї і наказали мені збирати необхідні речі, їжу і їхати з ними. Куди вони хотіли мене везти не говорили, хоча я і так здогадалася. Мене і ще одну дівчину, Заєць Оксану, посадили на підводу і повезли до К-Каширського на залізницю. На вокзалі нас посадили в товарний вагон і повезли в невідомому напрямку. Їхали ми сім днів. За весь шлях нас не випускали з вагона. Харчуватися доводилось тими харчами, що взяли з собою. Зрідка давали свіжу воду. На сьомий день нас висадили в невідомому для мене місті. Потім наказали помитися в бані і пройти ретельний медогляд. Через кілька днів нас почали реєструвати, знімати відбитки пальців і розділювати до бауерів. Спершу мене взяла до себе власниця маєтку в селі Фелябрум ( імені фрау не пам’ятаю ). Крім мене в неї працювали один француз – полонений, поляк – остарбайтер і наймичка – німкеня. Працювати доводилося дуже багато і тяжко. Здебільшого давали робити брудну роботу. Харчування було дуже погане, спати доводилось у хліві. Так тривало 5 місяців. Потім мене віддали іншому бауеру, що проживав у селі Холябрум. Звали його Антон Рейнгруб. Я в нього була єдиною робітницею. Жити в нього було трохи легше ніж у попередніх господарів. Хоча господарство в нього було велике ( 10 корів, 7 свиней, пара коней ), працювала на однакових умовах з господарями; що вони робили – робила і я. Роботи виконувала різноманітні; від прибиральниці до косаря. Спала в окремій кімнаті, харчувалася за одним столом з господарями. Пропрацювала я у Рейнгруба 2,5 роки. Після закінчення війни, всіх остарбайтерів підводами, великим обозом відправили з Німеччини. Спочатку привезли до Чехословаччини у м. Братислава, де протримали в спецлагері цілий місяць. Умови перебування були жахливі, жили напівголодним життям. Після місячного утримання, нас поїздом відправили до Ковеля. З Ковеля, на підводах, добралися до К-Каширська і звідти пішли до рідного села”. Після довгих скитань і каторжних робіт, ця жінка довгий час працювала ланковою в місцевому колгоспі.                                                      Починаючи з 1942 р. с. В. Обзир стає ареною боротьби між трьома силами – німецькими військами, радянськими партизанами і українськими повстанцями.                                                                               Партизанський рух розгорнувся  у В. Обзирі у 1942 р. В навколишніх лісах антифашистська група, яку очолював К. К. Бабич. З грудня 1943 р. до лютого 1944 село контролювалася партизанами з'єднання О. Федорова.                                                          Щодо УПА то територія села входила у військову округу „Турів”, що відносилась до Ковельського надрайону „Кодак”. Військовою округою „Турів” командував „Олег” (Микола Ковтонюк), а з вересня 1943 р.- „Рудий” (Юрій Стельмащук). В округу входили курені. Курінь або загін мали дві-три сотні. У свою чергу, сотня складала три чоти і рій мінометів або важких кулеметів, а вже в чоту об'єднувалося три рої стрільців в середньому по 10-15 чоловік. Штаб округів „Турів” постійно переміщувався і в липні 1943 р. перебував у селі В. Обзир.                       В 1945 р. начальник районного відділу НКВС інформував про діючі групи і лоївки УПА. Між селами Великий Обзир і Верхами група „Голуба” чисельністю 5 чоловік, між В. Обзиром і Гривою – Філюк (30 чол.). станом на 1946 рік між селами В. Обзир, Грива, Стобихва - „Дубовик” (52 чол.).                                                        Відомі факти сутичок між УПА і НКВС. 24 листопада 1944 р. біля села В. Обзир група НКВС із трьома кулеметами потрапила в пастку, влаштовану вояками УПА. З обох сторін загинуло більше двадцяти чоловік. У 1946 р. для боротьби з УПА були сформовані спеціальні каральні загони, або як їх ще називали у народі „ястребки”. У В. Обзирі діяв загін із 16 „ястребків”.                           Для того, щоб звузити базу підтримки повстанців, у 1949 р. влада використовувала різноманітні форми переселення, ліквідації хутірської системи. Таким чином у В. Обзирі було переселено 4 хутори в яких налічувалось 74 двори.                                                               На території села відомі три поховання вояків УПА. Це брати Філюки – Дмитро і Петро, Ліщук Максим, Манцюк Денис Подольович. Довгий час їхні могили були невідомі, і лише в 2002 р. вони були віднайдені.                                                                            Визволене село від фашистських окупантів у квітні 1944 р. Майже все доросле чоловіче населення було призване і відправлене на фронт. На чужій землі загинув 51 чоловік, з них 19 пропали безвісти. Їх імена навічно занесені у „ Книгу Пам'яті України ”.          У 1975 р. у селі на увічнення полеглих односельчан споруджено пам'ятник. Його автор Г. Кронгауз. У центрі – скульптура воїна з автоматом який стоїть біля стели. На стелі викарбувані імена полеглих односельчан.                             Шанують нині в селі ветеранів, учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Серед них: П. Р. Заєць, О. Г. Заєць, А. П. Лошук, Д. Г. Гримбовський, І. Т. Зурок, А. К. Заєць, М. С. Кальчук, Д. М. Клімчук, П. А. Михальчук, С. Д. Мирончук, І. М. Кістенюк, Ф. П. Наумік. У селі проживає і ветеран війни в Афганістані В. І. Глущук.

 

 

Село у повоєнний час.

                                                                                                                                    У повоєнний час розпочалася відбудова села. Із землянок люди переходили у побудовані хати. Настав час колективізації. У районній газеті від 17 лютого 1948 р. зазначено, що у селі 68 дворів об’єднано у колгосп, який очолив С. А. Гетьманчук. Сама колективізація проходила під тиском, шантажем і залякуванням селян. Продуктивність господарства у перші роки існування була низькою. Колгоспники за свою працю нічого не отримували і змушені були відробляти трудодні. Починаючи з 1949 р. було прийняте рішення, щоб видавати аванс на наступний рік – кілограм зерна на трудодень – умовну міру праці селянина. Цього було дуже мало, щоб вижити. З села починає тікати молодь. Щоб цьому перешкодити влада приймає рішення не видавати необхідні документи селянам. Фактично селян закріплювали за своїм місцем проживання. Добробут селян поступово почав налагоджуватись починаючи з 70х років.                                                                                          У різні пори керівниками колективного господарства були С. Є. Дрегель, П. Ф. Ткаченко, П. Р. Заєць, С. Г. Мельничук, О. Г. Заєць, Ф. С. Гетьманчук, Д. А. Парфелюк, В. П. Приходько, І. П. Ярошук, В. Я. Турчик, О. В. Нахилюк. У кінці ХХ ст. КСП „Україна” реформовано в СВК „Україна”. Налічувало господарство: тракторів-7, зернових комбайнів-4, вантажних автомобілів-6. В 2003 р. СВК „Україна” припинило своє існування.         У звітах 1946 р. значилося, що у сільській раді налічувалося 3536 га землі, у тому числі 1059 га орної. У 2000 році територія сільських угідь становила 7646 га з них орної землі – 804 га, угідь – 1588 га. Обліковано 241 двір.                                                                                    2000 р. у Великообзирській сільській раді населення складає 869 чоловік, у тому числі в с. В. Обзир 718, з них 368 жінок, 350 чоловіків. Тут проживає 162 дітей віком до 14 років, від 15 до 17 років – 27, налічується 266 осіб старших працездатного віку. Також статистика      свідчить, що в селі є 204 сім'ї  і  44 одиноких.                     У 1945 р. головою сільради був В. П. Парфенюк. У різні часи її очолював С. Г. Мельничук, С. М. Грачов, О. Г. Заєць, К.К. Бабич, М. В. Будько, Г. С. Гилюк, Н. В. Ващук, Н. П. Кистенюк, В. Я. Хомик. Нині сільським головою є О. Н. Токарчук.                                               У селі в 1848 році було засноване, як тоді називали, однокласне училище. Початкова трикласна школа діяла з 1933 року. У 1946 р. у селі була семирічна школа, директор Л. М. Гублєєва. У 1947 році у школі працювало 11 вчителів. У 1966 налічувалося 316 учнів. З 1953 року школа стає середньою.                      Нині школа займає приміщення у двох будинках. У них 10 класних кімнат, кабінетів. Загальна площа приміщення 1150 кв. м. Навчалося у школі на кінець 2002-2003 навчального року 114 учнів, з ними працює 23 вчителі. Директором школи Ю. М. Босак. Працюють у закладі визнані педагоги Надія Федорівна Зуб, Світлана Іванівна Снопик, Віра Іванівна Махмет, Ніна Трохимівна Турчик, Віктор Олександрович Поліщук. Виховали багато поколінь дітей ветерани вчительської справи Олександра Йосипівна Поліщук, яка нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, Марія Агафонівна Глущук, Іван Тимофійович Набруско, Ганна Захарівна Данилевич, Тетяна Карпівна Гетьманчук та інші.                          Районна газета ще в червні 1947 р. відзначила успішну роботу вчителя неповної середньої школи А. С. Антонюк.                                      У 1987 році в селі відкрився дитячий садочок. Завідуючим в ДЗ у різні часи були Оліщук Н. С., Ілляшик Ю.І., Нахилюк О. В.               В даний час роботу садочка призупинено.                                       Із В. Обзира вийшли відомі люди. Так, уродженець села, який став професійним журналістом, Віктор Іванович Набруско у кінці дев’яностих років минулого століття призначений президентом Національної радіокомпанії України. Працював головою колгоспу і головою сільради колишній фронтовик П. А. Михальчук. На космодромі „Байконур” 26 років служив нині підполковник запасу В. В. Говорецький, який як енергетик брав участь у запусках майже трьохсот ракет. Марія Василівна Бурко була однією з перших трактористок, працювала головою сільради. Анастасія Степанівна Гилюк зазнала каторжної праці в Німеччині, у селі була ланковою.          Ще у 1946 році відкрито лікарню в конфіскованому будинку. Також використали для цього приміщення колишнього поліцейського постерунку, де в роки війни був госпіталь. У лікарні працювали терапевтичне, педіатричне, пологове відділення. У 1969 році побудоване нове приміщення площею 402 кв. м. Проте у 1996-1997 рр. лікарня практично не працювала. Але завдяки клопотанню мешканців вона відновила свою роботу.                                                   19 серпня 1999 р. в селі відкрилося приміщення дільничної лікарні, яка обслуговує жителів ближніх сіл, досить віддалених від районного центру.                                                                                            До початку 80х рр. в селі працювала пекарня, яка забезпечувала хлібом В. Обзир і ближні села. Якість хліба цінувалася далеко за межами району.                                                                  1940 р. в селі організована хата – читальня. У 1946 р. районна газета повідомила , що місцевими аматорами поставлена виставка „Дівчата”, яку подивилися навіть жителі навколишніх сіл. Згодом, 1949 року тут збудовано і відкрито клуб, про що у серпні повідомила районна газета. 1951 року вчителька Н. Цапенко поставила 5 вистав.                                                                             Нинішнє приміщення Будинку культури збудоване у 1961 році, його площа 403 кв. м. зал на 120 місць. Тут же – сільська бібліотека. Книжковий фонд становить 8050 примірників. У цих закладах працюють В. Ф. Поліщук та М. П. Оліферчук.

Назад до переліку