Ікона Божої Матері "Піщанська"

Якось, 1754 року об’їздив святитель Іосаф, єпископ Білгородський, свою єпархію. І ось однієї ночі побачив дивний сон. Наснилося йому, що він оглядає церкви. І ось у котрійсь із них бачить купу сміття, а на ній ікону Богородиці з Дитятком Ісусом, яка сяє неземним світлом. І чує святитель голос Цариці Небесної: «Бачиш, що зробили з ликом Моїм служителі цього храму? Ця ікона мала б служити джерелом благодаті, а вони кинули її у сміття». Єпископ прокинувся й довго розмірковував, що означає цей сон. Але нічого не надумав. А за кілька днів він відвідував Свято-Вознесенську церкву в місті Ізюмі. Аж раптом побачив ту ікону, що недавно йому наснилася. Вона була дуже занедбана й служила перегородкою в кутку, де зсипали вугілля з кадил. «Матінко Божа, Царице Небесна! — вигукнув святитель Іосаф і впав на коліна, — прости, що ми вчинили таку наругу над Твоїм образом!» Він довго молився перед іконою, а коли нарешті встав, грізно наказав: «Негайно перенесіть цей образ на почесне місце, зробіть для нього гарний кіот і зберіться всі, щоб ми відслужили молебень і перепросили Пречисту Діву за наше нехлюйство. Та пам’ятайте: цей образ сповнений особливої благодаті й має особливе значення. Він захистить всю країну в годину лиха».

Зробили, як єпископ наказав: поставили ікону в чудовому кіоті на почесному місці у Вознесенському соборі. Але собор стояв у низині, тому його щовесни заливало повінню. Тож 1792 року церкву перенесли вище, в Піски, а разом із нею образ Пресвятої Богородиці. Відтоді ця ікона стала називатися Піщанською. А прославилася вона в 1800 році. Ось як це було.

Жив у місті Ізюмі вчитель Стефан Гелевський. Тяжіло над його родиною страшне горе: всі діти помирали малими. Захворів раптом й останній синочок Петрусь. Згорьовані батьки пообіцяли замовити молебень перед Піщанською іконою за зцілення їхньої дитини. Вони загорнули хворе дитя в ковдру й вирушили до храму. Раптом мати відчула недобре. «Стефане, Стефане, наш синок помирає!» — в розпачі вигукнула вона. Та коли батько відгорнув ковдру, побачив, що Петрусь уже не дихає. Жінка заплакала й каже: «Вертаймось, чоловіче, додому. Нема чого нам тепер іти до церкви». Але Стефан уперто похитав головою: «Ні, ми обіцяли Матінці Божій, що відслужимо молебень, і маємо це зробити. Ходімо!» Тож нещасні батьки з мертвою дитиною на руках прийшли-таки до Вознесенського храму та стали на молебень. Вони гірко побивалися та просили Божу Матір утішити їх у скорботі. Раптом хлопчик, якого вони й досі тримали на руках, крикнув так страшно, що всі присутні в церкві позбігалися на той крик, а батьки знепритомніли. Коли їх привели до тями, вони зізналися, що дитина в сповитку була мертвою… З того дня став Петрусь поправлятися, виріс здоровий і прожив потім довге життя.

А до Піщанської ікони ринули натовпи прочан. Біля неї зцілювалися паралізовані, сліпі, біснуваті, хворі на рак. А 1830 року після молебню і хресного ходу зі святим образом в Ізюмі припинилася епідемія холери. Паломників до ікони приходило так багато, що священики не встигали відправляти служби. Настоятеля Вознесенського храму це дратувало, і він заборонив служити молебні перед святим образом тим людям, які не були прихожанами цієї церкви. Невдовзі після цієї заборони нерадивого священика стали бити корчі. Він страшно страждав і змушений був благати, щоби його принесли до Піщанської ікони та відслужили молебень. Під час молебню хворий зцілився. Він одразу щиросердно покаявся та відмінив свою заборону. З того часу молебні перед чудотворним образом ніколи не припинялися. Не припинялися й чудеса від нього.

Перед Піщанською іконою Пресвятої Богородиці відбувалися не самі лише зцілення, а й інші чудеса Божі. Так, одного разу селянин Іван Колісник ревно молився перед святинею. Він дуже хотів здійснити прощу на Святу Землю, але грошей на це не мав. Раптом до чоловіка підійшла незнайома пані. Вона стала розпитувати, що він так гаряче просить у Богородиці. Почувши відповідь, пані дала селянину 500 рублів (гроші дуже великі на той час, адже за 10 рублів можна було купити корову). «Виконай свою обітницю», — сказала вона. І Колісник вирушив до Святої Землі. В Єрусалимі він постригся в ченці. Побожний чоловік ревно виконував свій чернечий подвиг і 1831 року отримав від Патріарха Єрусалимського в дар часточку Дерева Животворчого Хреста й мощів великомученика Івана. Ці реліквії він передав на батьківщину, до піщанського храму Вознесіння Господнього. Там вони перебувають і донині.

А 1914 року мало відбутися те, що провидів від початку святитель Іосаф Білгородський. Піщанській іконі Пресвятої Богородиці належало виконати свою особливу рятівну місію. Проте, через маловір’я людей, від яких залежала доля держави, цього не сталося. І великі нещастя звалилися на, здавалося б, нездоланну Російську імперію та зруйнували її. Як це сталося?

Отже, йшов 1914 рік. Почалася перша світова війна. В одну з ночей того буремного року старий побожний чоловік, що мешкав у місті Ізюмі, та царський полковник на фронті одночасно побачили вві сні святителя Іосафа. Він наказував привезти на передову Піщанський і Володимирський чудотворні образи й пройти з ними хресним ходом уздовж усієї лінії фронту. Тоді російська держава буде нездоланна та швидко переможе. «Нині тільки Пресвята Богородиця може замолити гріхи людей перед Божим Престолом і врятувати Росію», — сказав святитель.

З великими труднощами полковник добрався до столиці. Йому вдалося вмовити декого з членів братства святителя Іосафа Білгородського повірити йому. Піщанську чудотворну ікону хресним ходом перенесли в поїзд і повезли до Могильова, де розташовувався штаб російських військ. Так само туди доправили й Володимирський образ.

Але далі справа не пішла. Військові відмовлялися вірити видінням якогось там старого та якогось там полковника. Хоч скільки їх умовляли, вони не дозволили здійснити хресний хід фронтами. «Нам ніколи займатися дурницями», — відрубали можновладці. Кілька місяців, аж до початку 1915 року, обидві ікони простояли у штабі. І якби генерали були уважнішими та мали віру в серцях, то помітили б, що протягом усього цього часу російська армія не зазнала жодної поразки.

Поразки почалися потім. Вони йшли одна за одною. Війна затягувалася. Люди стомилися від неї, стали бунтувати. Спалахнула революція, й монархію було повалено. На сім з гаком десятиліть землі Російської імперії, а з нею й Україну, накрила пітьма безбожного комуністичного режиму, під час якого загинули десятки мільйонів людей, були спалені церкви та ікони. Атеїстична влада намагалася зовсім викорінити віру в Бога. Ось до яких жахливих нещасть призвела людська зарозумілість. Винні були всі. Адже не тільки у можновладців не було справжньої віри. Той, хто цікавиться історією, знає, що на початку ХХ століття віра занепала повсюди. І святі не могли вже втримати світ від лиха своїми молитвами. Отже, щоб не трапилося з нами такого самого нещастя, а може ще й більшого, залишаймося вірними Господу. Коли будемо гаряче вірити, шануватимемо святині, прислухатимемося до того, що промовляє до нас Небо та виконуватимемо Божу волю, то ніяке лихо ніколи не здолає нас. Молімося!