Історія села Полиці

 

 

                              Історія села Полиці

На північному сході Волині, серед неозорих лісів та непрохідних боліт розкинулося мальовниче село Полиці, перша згадка про яке датується 1583 роком.

Село розміщене на рівнині, з усіх сторін оточене лісом. Ліс переважно хвойно-сосновий і ялиновий, місцями зустрічаються дуб, вільха, береза. Ґрунт на підвищеннях піщаний, а по низьких місцях – болотистий…  

      Полиці в далекому минулому

 

У давні часи  Полиці ділилися на чотири частини. Південна частина з вулицею, яка направлена на північ, називалася Горильськом або Сосновий Груд; північна - з вулицею, що є продовженням першої вулиці, називалася Красний берег, третя частина знаходилася ще північніше і на деякій відстані від Красного Берега,  називалася Селище; четверта частина розміщена на північ від усіх частин, з вулицею, яка направлена зі сходу на захід, називалася  Яномисль, або, як називали селяни - Мислин. Вулиці села зберегли свої давні назви і до цього часу: Сосногруд, Красноберіз, а теперішні школярі по-своєму відгукуються про свій найулюбленіший куточок – вулицю…

У кінці ХІХ століття тут із 150 хат лише 6 були білими, а решта – курні (чорні).

 

 

Церква, поміщицька садиба, кладовище знаходилися на відстані 600 метрів від села на захід. За даними «Церковно – приходського літопису села Полиці», складеного в 1898 році священиком Л. Саковичем, село було розміщене поблизу церкви, але потім поміщиком, невідомо з яких причин, було перенесене в інше місце, а церква лишилася.

Мешканці села власним коштом спорудили греблю на річці Полигля, що протікала на околиці села. Працювало два вітряні млини і один водяний. Однак останній діяв лише взимку, оскільки селяни не дозволяли власнику греблі підвищувати рівень води влітку, бо вона заливала сінокоси. До великої земельної власності поміщика Владислава Войцеховича Гордона (католика) належало там 5342 десятини,  і він постійно конфліктував із селянами. У вересні 1890 року, як свідчить запис в огляді Волинської губернії за 1898 рік, згоріло все його майно і будівлі.

У 1907 році поселення складалося зі 150 дворів і в ньому проживало 799 осіб. За переписом 1911 року в селі було 877 жителів, горілчана крамниця, тартак (пилорама – 13000 річного обороту). Основна маса населення була малоземельною. Найголовнішим заняттям було землеробство. Селяни обробляли й удобрювали  скупу  поліську землю, сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, льон, коноплі, люпин, садили картоплю. На городах вирощували буряки, капусту, огірки, квасолю, горох, біб, сочевицю, брукву, ріпу, часник, цибулю. Широко практикувалося використання землі для збору другого врожаю. З цією метою на полях після зернових висівали ріпу, ячмінь, овес. Ячмінь згодовувався як зелений корм тваринам, ріпа давала можливість заощадити картоплю та овочі, її охоче споживали сирою. Займалися скотарством: тримали коней, корів, овець, свиней, розводили птицю, здебільшого курей.

Поличани характеризувалися як заможні, бережливі і схильні до тверезого способу життя. А ще любили своє село, ліс, болота, що були навколо, переказували з покоління в покоління легенди, оповідки про навколишні урочища, трясовини та речі і явища, які не могли пояснити. 

        

 

      Полиці під панською Польщею  

    

За Ризьким договором 1921 року панська Польща окупувала  західноукраїнські землі, в тому числі й Полиці. Чужинці почувалися господарями на поліській землі. В цей час розповсюдженим було явище наймитування. Бідні родини, або окремі члени сім’ї наймалися до польських колоністів. Так,  Шеремета Софія Іллівна згадує розповіді своєї матері про те, як вся сім’я змушена була залишити село Полиці і піти в найми до пана у Пнівне, щоб не померти від голоду.  Малоземельні селяни, які працювали на своїх наділах потерпали від податків, штрафів, поборів. У 1924 – 1925 роках західні області охопив голод. Лиха доля не оминула і Полиці.

Пан, який господарював у Полицях, мав маєток біля церкви. Праворуч від церкви були розміщені його конюшні. Коней було чимало, їх доглядали наймити. Як згадує Шиліпук Ликерія, коні паслися біля ставків, а самі ставки, які є в Полицях і сьогодні, були обгороджені лозовим тином. Ліворуч від церкви  був викопаний невеличкий ставочок з острівком посередині. На ньому гніздилися лебеді. Біля маєтку був садок, куди селянські діти ходили рвати щавель. Пан дозволяв рвати тим, хто вмів гарно вклонитися і попросити. 

А ще старожили добре пам’ятають про велику пожежу в 1938 році. Горіла вулиця Красноберіз, починаючи  із садиби Зрум Уляни до будинку Буська Марка.  Пожежу зупинили лише після того, як до села прибула жінка з іконою. Для людей-погорільців в панському маєтку було організовано харчування. 

Після встановлення радянської влади в селі  не стало жити краще. У вересні 1939 року в Полицях заснували селянський комітет. У грудні 1940 року створили сільську раду. У 1941 році організували колгосп, який об’єднав 28 господарств. В ньому налічувалося 63 чоловіки, які мали 148 га землі. Господарство назвали іменем ХVІІІ партконференції. Неподалік від будівель колгоспу знаходилася МТС, яка мала в 1940 році три трактори. 

 

 

                            Чорні дні окупації

 

29 червня 1941 року селом оволоділи фашисти. Друга світова війна чорним крилом опалила село. Немає, мабуть, жодної родини в селі, котра б не втратила когось у той страшний час.  

Село Полиці активні бойові дії оминули стороною. Хоча йшла війна, основна маса селян жила клопотами повсякденного життя – орала, сіяла, збирала урожай, доглядала худобу, аби прогодувати родину. Люди одружувалися, народжували дітей.

Як згадують старожили, німці були в селі, але шкоди селянам не робили. Проте бувало й таке, що безслідно зникали люди. Мельник Анастасія, Мельник Василина, Варчук Ганна та ще дві жінки пішли в ліс по гриби і не повернулися. І до сьогодні невідомо про їх долю.

На фронт було призвано  чоловіків у 1944 році, 70 вивезено в Німеччину.  Зі спогадів Пасічка Л., якого було вивезено в Австрію, відомо, що робочий день тривав 8 годин, а жили вони в нелюдських умовах, в сирих бараках. Спати доводилося на матрацах, набитих деревною тирсою. Три рази в день давали баланду. Таке життя тривало цілий рік. Проте пізніше умови проживання покращилися.

Практично з самого початку окупації  на території села сформувався партизанський рух.  Партизани вели відкриту боротьбу з «бульбашками» і німцями. Варчук Іван загинув від рук партизан,  тому що працював в комісії, яка визначала людей, що мали їхати до Німеччини. «На свято Водохреща 1944 року недалеко від центру села відбулася сутичка між партизанами і «бульбашками»,- згадує Ликерія Шиліпук.- Спочатку відступили «бульбашці», та згодом до них підійшло підкріплення і партизани відійшли аж до церкви. Відступаючи, вони палили господарства, де стояли підводи ворогів.» Так в центрі села було спалено декілька господарств і вбито одного із господарів.   

У  квітні 1944 року село звільнили від фашистів воїни 1297-го стрілецького полку 160-ї  дивізії. Фронт покотився на захід, але на визволених територіях все ще точилася запекла боротьба за відновлення радянської влади. Село й навколишні ліси постійно прочісували загони енкаведистів і так званих «стрибків», а вночі навідувалися повстанці. Щоб залякати населення, викликати недовіру до повстанців, енкаведисти нерідко перевдягались і діяли під їхньою маркою. Жителі села здогадувалися про це і намагалися не спілкуватися ні з одними ні з іншими.

Життя мешканців села все ж поволі входило в мирне русло.

 

 

 

 

   

Повоєнні роки

 

Після війни в селі тривалий час не діяла сільська рада. Її створили лише у 1945-му році. Виконком очолив О.І. Шульга. Через місяць після демобілізації, тобто у серпні 1945-го року, головою обрали Дмитра Балика. Він у номері районної газети від 10 квітня 1946 року писав про труднощі того часу. Так, після фашистської окупації у селі залишилося тільки четверо коней. «Нині 130 господарств у селі, - відмічав Д. Балик, - мають по дві корови, 80 – по одній, а 32 господарства не мають ніякої тяглової сили, тому основною робочою силою є корови». Пізніше головами сільської ради були: Г.М. Варчук, І.М. Зрум, І.М. Грисюк, С.І. Зрум, Л.М. Шевчик, А.Д. Герець, П.В. Зубач, В.М. Зрум.

В господарствах громадян нараховувалося 270 гектарів землі. В тому числі 235 га ріллі, 5 га багаторічних насаджень, 13 га сінокосів і пасовищ, під забудовою знаходилося 12 га.

Після війни влада проводила роботу щодо переселення людей із хуторів під гаслами поліпшення побуту та прилучення їх мешканців до цивілізації. 

Хуторяни відмовлялися залишати обжиту землю, ламати будівлю, а надто  - звичний спосіб життя. Влада насильно переселяла хуторян у село. Так з’явилась вулиця Калініна, хоча жителі села називають цю вулицю Калінінська.

У перші повоєнні роки розпочалась активна робота щодо колективізації сільського господарства.  В серпні 1948-го року було організовано колгосп імені Калініна. Головою обрали Шевчика Степана Макаровича. В 1951 році до колгоспу було приєднано колгосп села Іваномисль. В цьому ж році в колгоспі з’явився перший трактор з плугом і сівалкою. Згодом була побудована осушувальна система, завдяки їй у колгоспі осушено понад чотириста гектарів боліт.

     В 1962 році колгосп було об’єднано з колгоспом села Гута – Боровенська. Головою був Грищук І.О., а господарство носило назву «Світанок». У 1967 році колгоспи розділили.  Керівниками   господарства були: Волинець, Зрум І.М., Грищук І.О., Пугач І.Д., Міндер В.Ю., Малащук В.Ф., Матвійчик П.А.. За керівництва Матвійчика П.А. було прокладено асфальтну дорогу по вулиці Красноберіз, побудовано нові приміщення ферми. Сьогодні

СВК «Полиці» очолює Тороканець М.І.

 

Сучасні Полиці.  

 

Виринувши із сивої давнини, село пережило за свою історію чимало всього: доброго і не дуже, радісного і сумного, вікопомного і буденного. Приходили й відходили володарі та правителі, минали  подвижники,  сівачі, жниварі й руйнівники. Але село не минало.  Воно розросталося на північ і на південь, на захід і на схід, мовби просячи благословення на довгий вік і  щасливу долю. І сьогодні це мальовниче село з великими вулицями, пишними дворами, розлогими вербами, мальовничими садами. 

У селі нараховується сім вулиць: Сосногруд, Красноберіз, Шкільна, Садова, Молодіжна, Калініна, Лісова. Вулиці Сосногруд і Красноберіз є центральними, на яких переважає стара забудова ( дерев’яні хатини із невеликою кухнею і кімнатою, сіньми, коморою, «пуклітом і двурцем»). Ще збереглися давні хати, накриті соломою. Назва  вулиць пов’язана з їх географічним положенням. Так, назва вулиці Сосногруд походить від «соснового грудка», грудок – це місце з твердим ґрунтом  на якому росло чимало сосен (із спогадів старожилів). Красноберіз – «красний берег», вулиця розміщена на березі невеличкої річки  Полигля, сьогодні це поглиблена канава, що збирає води з прилеглої території, де було проведено    меліорацію.

Вулиця Калініна сформована із будинків, які були перенесені з хуторів, розміщених навколо села. Названа на честь радянського діяча – Калініна.

Вулиця Шкільна простягнулася на схід і захід  від центру села. Тут розміщена: школа, приміщення сільської ради, сільського споживчого  товариства, контора СВК, лісгоспу, Будинок культури, пам’ятник на честь полеглих під час Великої Вітчизняної війни односельчан.

 

Вулиця Молодіжна розміщена паралельно вулиці

Красноберіз, тут  знаходиться дитячий садочок, збудований у 1972 році, якого відвідують діти з Полиць та Іваномисля. Вулиці Садова та Лісова виросла в кінці двадцятого століття. Сільські подвір’я просторі, сусідські будинки розташовані на певній відстані один від одного. Відчувається, що молодь любить простір, не хоче зазирати сусідові під руку.

Загальна розбудова села розпочалася після війни,  у 70-х роках. У 1961 році було побудовано Будинок культури із залом на 160 місць, замість хатини, яка була пристосована під сільський клуб. Першим керівником Будинку культури був Варчук Василь Хомович. Сьогодні – Шиліпук  Євгенія Михайлівна, яка організовує дозвілля молоді, концерти. За це люблять і поважають її в селі.

    У 1962 році було зведено нове приміщення фельдшерсько-акушерського пункту села Полиці. Високий авторитет мала завідувачка ФАПу Сенько. Тривалий час працювала Шафарчук Ганна Федорівна. Допомагали їй акушери: Бондар Н.Г., Скоропляс О., Кузьмич Р.П., Міндер В.І., Соловей Г.М., Медведик Г.Т. та інші.  Сьогодні за здоров’я людей в селі дбають Приймак Надія Андріївна, Пікуль Валентина Федорівна.

У 1971 році, після невеликої пожежі в приміщенні сільської ради і  сільського споживчого товариства (ССТ), розпочалось будівництво нових приміщень. І в 1972 році працівники сільської ради перейшли в нове приміщення. Нині сільським головою обраний С.А. Войчук.

В центрі села у 1971 році споруджено пам’ятник на честь полеглих односельчан у Великій Вітчизняній війні. На обеліску вибито 66 прізвищ, серед них є і ті, хто загинув у повоєнні роки. Скульптура зображує воїна на повний зріст, поруч – обеліск із викарбуваними прізвищами. Виготовлений пам’ятник із залізобетону і мармурової крихти. Нині в селі лишився в живих лише один учасник бойових дій – Кузьмич Степан Іванович. Та в пам’яті людській залишилися прізвища інших ветеранів:  І.О. Балик, С.С. Пасічко, О.Т. Шиліпук , І.А. Кирилюк. 

Працівники ССТ справляли новосілля у 1978 році. На той час керівником був Зрум М.Ю. Розвивати сільську торгівлю допомагали Денисюк М.М.,

Ковальчук Г.М., Балик Н.І., Заєць Л.І., Помалін І.І. та інші. Сьогодні керівник ССТ – Савончик Л.М.

З 1975 року – почало працювати  відділення зв’язку, пошта. За її роботою слідкують Войчук Н.П., Клімчук Л. Д. 

За даними на 1 січня 2010 року в селі нараховується 367 дворів. Проживає 1098 чоловік. 51 сім’я є багатодітною, де виховують п’ять і більше дітей. За останній рік народилося 13 малюків, померло 25 жителів.

В селі проживає два афганці: Шафарчук С.В., Клімчук А.П.

Є в Полицях працьовиті хлібороби, будівельники, водії, трактористи, продавці, вчителі, лікарі, бізнесмени.  Про село та його мешканців можна писати романи. І наша робота лише маленька частина досліджень, які слід продовжувати і далі, бо ще багато не написано і не розказано.

   

 

 

Назад до переліку