Освячення новопоставленого хреста

28 Ноябрь 2013

Плекаймо одвічні духовні обереги

Хрест – знамено перемоги Христової над гріхом і смертю.  Це зброя, якою ми оберігаємо себе від гріха, це сила, яка охороняє нас від зла і творить добро. Хрест ми носимо на своїх грудях і тим самим почуваємося захищеними від усяких  негараздів. Перед ним ми низько схиляємо голову, засвідчуючи свою глибоку пошану тій жертві, яка була принесена на ньому.

            З діда – прадіда українці свято шанують хресне знамено. Прикрашений квітами, стрічками,  він, наче вартовий,  зустрічає  нас у кожному населеному пункті. Це оберіг, який встановлювався, коли певну територію  заселяли християни. І таких оберегів безліч по нашій  вкраїнській землі.   Мабуть, у тому   наша незнищенність і сила.

            Кілька таких оберегів є і в селі Підцир’я.   Як подейкують старожили,   хрест на теперішній вулиці Спиридона Гнатюка, що неподалік нової школи, було встановлено, коли її тільки почали заселяти.  Згодом з’явилося ще три святині -  на початку вулиці,  на роздоріжжі, і в кінці,  біля будинків Соловей Пелагії та Вахарика Василя.   У часи атеїстичних гонінь усі вони були зрізані й вивезені за межі села.  Одну з  них   знайшов  Тарасюк Кирило у кар’єрі за кладовищем. Люди забрали зрізаний хрест  і  поставили його  на місце – на стежці біля будинку Дмитрука Петра Одотовича.

            1992 року тодішній благочинний прот.  Феодосій Кристецький благословив двох жительок села, Веремейчик Ірину Денисівну та Варчук Валентину Юхимівну, на добру справу – відновлення підцирських святинь. За кілька днів жінки зібрали необхідну суму грошей і звернулися до Василя Павловича Домарецького, який у той час працював головним інженером Камінь-Каширського держлісгоспу. До цього часу Валентина Юхимівна згадує його слова: «З Богом треба дружити».  Цим висловом Василь Павлович засвідчив свою згоду на допомогу. За дубами на хрести поїхали у Нуйно до Раковця Івана. Тодішній директор радгоспу «Камінь-Каширський» Романович Павло Іванович надав транспорт для перевезення пиломатеріалів. Силами Макарчука Олександра Івановича, Кривдіка Петра Юхимовича та Муца  Леоніда Петровича дуби доставили на пилораму радгоспу. Уже тут  Муц Олександр Степанович та Дмитрук Іван Митрофанович виготовили з них хрести. За словами Валентини Юхимівни, добрим і вдячним словом у цій справі слід згадати Баранова Володимира Калениковича. Цей чоловік завжди підтримував людей мудрою порадою і посильною допомогою.

            Встановити хресні знамена вирішили  на тих місцях, де вони  знаходились у 20-30 роках. Але з певних причин їх розташування було   змінене.  Перший хрест зустрічає нас з лівої сторони при в’їзді на вулицю Спиридона Гнатюка. Другий вирішили поставити на так званому Клинчику, біля будинку Соловей Лідії, а третій, по благословенню отця Феодосія, -   на новій вулиці, поблизу будинку Валентини Юхимівни. Четвертий хрест, найдавніший, лише обгородили. У липні 1992 року новопоставлені хрести освятили. У селі було велелюдне свято. Так стараннями небайдужих людей  Підцир’я знову з усіх сторін захистили хрестами. Старші люди говорять, що саме  найстаріший хрест відвернув від   села  страшний буревій 1997 року. Адже і у воєнні лихоліття , і в мирний час люди перед знаменом хресним  благали захисту своєму поселенню.      

            До  сьогодення простояла святиня. На запитання, скільки їй років, певної відповіді не дає ніхто. Безперечно, багато, але час зробив свою справу – дерево прогнило, потрухнявіло.  Виникла потреба замінити хрест.  Цю справу очолив настоятель Свято-Петро-Павлівського храму священик Сергій Михалюк. Як і двадцять років назад, дякуючи допомозі Сергія Івановича Вовка, знову ж привезли дуби, але уже із Піщаного,  брати Валерій та Валентин Дмитруки виготовили хрест, а під керівництвом Рудчика Володимира Антоновича його встановили на попередньому місці прописки.

            24 листопада  хресне знамено освятили. Розділити радість підцирців прибув  благочинний Камінь-Каширського району протоієрей Стефан Михалюк.  Хоча на вулиці похмура осінь, у душах селян справжня весна. Відроджуються давні традиції, люди линуть до Бога, намагаючись зберегти для нащадків найсокровенніше – віру.

            Радіє серце, коли, йдучи до школи, бачу, як мої учні осіняють себе хресним знаменом і низько кланяються перед святинею. У ці моменти вірю, що народ наш і його віра будуть доти, поки буде світ, і ніякі гоніння їх не знищать.

                                 Соловей Л.Ф., учитель ЗОШ с.Підцир’я

ФОТОЛІТОПИС

назад до переліку подій