с. Верхи. Храм святого Архістратига Михаїла

Настоятель: Прот. Павло Веніамінович Камець

 

Свято-Михайлівський храм с. Верхи побудований в 1742 році на кошти власника цих земель Марка Рачинського і при­значався для потреб ченців василіанського мо­настиря. Перший писемний спомин про монас­тир і його фундатора виявлено під 1703 роком. В науковій літературі згадується про те, що оби­тель заснували монахи Мілецького Свято-Миколаївського чоловічого монастиря.

Настоятель Свято-Михайлівського храму священик Павло розповідає, що серед прихожан й тепер побутує переказ про власне назву села Верхи, який теж засвідчує, що деякі мілецькі монахи через непорозуміння між братією залишили свою обитель і вирушили шукати усамітнення і спокою в цих глухих місцях. Це було мілецьке духовне верховенство, або «верхівка», «вер­хи». Таким чином, у Верхах був ніби «верхній» монастир, а у Мільцях — «нижній», що, зреш­тою, й дало назву згаданому поселенню.

Найбільш ймовірно, що монастирська оби­тель з початку існування була уніатською.

Відомо, що період після укладання Брестсь­кої унії в історії Західної Волині, що ввійшла до складу Речі Посполитої, позначений діями уні­атського духовенства, спрямованими на повне окатоличення православних віруючих.

Проте Мілецький Свято-Миколаївський мона­стир ще довгий час утримував православ'я і лише в 1707 році був насильно захоплений уніатами, які почали впроваджувати в монастирське жит­тя чернечий статут ордену св. Василія Великого і називати себе василіанами. Зрозуміло, що не всі ченці бажали приймати нову віру.

Можливо, суперечки між братією через розбіжність у поглядах на віросповідування й стали приводом для зміни їх місця проживання і поселення на землях сучасного села Верхи.

Стверджувати, що діяльність Верхівського монастиря була впливовою і значимою, не вар­то хоча б тому, що він ніколи не був багаточисельним. В документах, які запропонували для опрацювання співробітники Центрального Дер­жавного Історичного архіву у Львові, вказано, що, до прикладу, в 1774 році в ньому мешкало п'ятеро ченців, а в 1804 році — лише четверо, Не згадується він і в переліку важливих уніатсь­ких монастирів Волинської губернії за 1775 рік. І однією з причин такого становища міг бути спро­тив місцевого населення утвердженню нової, чужої йому віри. Про це засвідчує хоча б те, що в одній з богослужбових книг зроблений запис не­відомого автора, яким висловлюється анафема (тобто, відлучення від церкви, прокляття) уніатсь­кому архієпископу Йосафату Кунцевичу.

Монастирське приміщення було вибудоване в одну лінію, дах покритий ґонтом. Келії розм­іщувались по обидва боки коридору: трохи більша за розмірами — «старшинська», з коморою і роз­дягальнею, деякі, без грубок і підлоги, замінені на підсобки. В кінці будівлі — кухня, за нею — так званий бровар і інші господарські споруди.

При монастирі діяло училище, у якому навчалося понад півсотні хлопчиків. Саме у цьому духовному училищі здобув систематичну освіту майбутній митрополит Санкт-Петербурзький і Новгородський Антоній (Григорій Рафальський).

Відомі імена деяких настоятелів Свято-Ми­хайлівського монастиря. На початку XVIII ст. ігу­меном був Климент Рожнятовський, в кінці 1798 року — Сімеон Войнілович, на поч. XIX ст., в 1802 році — Філімон Ніджвіцький. Останнім суперіором Верхівського монастиря значиться Граціан Крупський (народився в 1760р.), людина освіче­на, грамотна. Освіту він здобував у Ярославлі, деякий час працював у навчальних закладах Ос­трога, маючи вчене звання «професор». Духов­ний сан отримав у 26-річному віці.

В кінці 1827 року в римсько-католицькій ду­ховній колегії відбулось визначення про ліквіда­цію зайвих базиліанських монастирів і перетво­рення їх на різні потреби уніатських церков. В цьому ж році припинив своє існування Верхівський Свято-Михайлівський монастир, а цер­кву було перейменовано в приходську.

Можливо, Граціан Крупський ще залишався настоятелем приходської церкви до повернення її в лоно православ'я. В 1844 році першим вже православним священиком значиться Іоан Крашеновський, який виконував свої обов'яз­ки впродовж двадцяти шести років.

Свято-Михайлівська церква була побудова­на майже через чотири десятки років після зас­нування монастирської обителі. Очевидно, увесь цей проміжок часу ченці задовольнялись церквою-капличкою.

Храм в ім'я св. Архангела Михаїла вибудований, природно, з дерева, розміщений вівта­рем на північний схід, був покритий ґонтом. Спочатку будівля церкви була двохкупольна. Згодом, можливо, під час ремонтних робіт у 1883 році, перебудована на однокупольну.

Вікна, очевидно, були розміщені в два гори­зонтальних ряди, розташовані один над одним. Це засвідчують матеріали архівів. Чи зберіга­лось таке розташування вікон постійно — не відомо. Якщо так, то це суперечить спогадам старожилів села. Існують перекази, що нижній ряд вікон у стінах церкви прорізали австрійські солдати в роки І світової війни. Відомо, що село Верхи знаходилось на лінії фронту, яка прохо­дила обабіч річки Стохід. Австрійські вояки мали намір зробити у церкві конюшню, але коні, пере­ступивши поріг, падали на передні лапи. Зрозу­мівши, що це є наруга над святинею, відмови­лись від свого задуму. Облаштувавши в приміщенні госпіталь, вони прорізали в стінах нижній ряд вікон для кращого освітлення.

Такий вигляд з двома ярусами вікон церква мала до кінця 90-х років минулого століття. Але подібне їх розташування відволікає від молит­ви, розсіює увагу у прихожан, тому, отримав­ши погодження і дозвіл відповідних інституцій, настоятель храму свящ. Павло дав розпоряд­ження закрити нижній ряд.

У церковних документах зазначено, що у церкві 1893 року влаштовано новий кіот і в ньому розміщена особливо шанована ікона Богоматері Остробрамської. Церковний літописець зафіксував, що ця ікона викуплена одним купцем у турка. У час відсутності ту­рецького іновірця заговорила до нього, попросила її викупити, що й було зроблено. Та турок після купівлі вирішив, що заплачено за ікону мало й  подався у погоню.  Ікона знову заговорила й сказала, що турок доганяє, але одразу заспокоїла, сказавши, що він все одно не дожене. Та купець так гнав коня, бив по ньому батогом, що й вдарив по іконі. А коли купець заплакав од такої своєї необачності, начебто знову ікона заговорила, сказавши, що йому буде прощено цей гріх. Однак той удар став білим шрамом через все зображення. Ікона мала бути в Камені-Каширському, проте зупинилася у Верхах, і те місце назвали згодом „купецький куток ”. Ще одну історію за­писав літописець про цю ікону. Він зазначає, що прихожани свідчи­ли, як під час служби ікона змінювалась. Особливий вид її був, коли поміщик-католик зайшов у церкву із собакою. Тоді, - наго­лошували прихожанки, — ікона «спротивилась» цій нарузі.

Серед прихожан Верхівського храму досить пошанованою є складна ікона Почаївської Бого­родиці. Верх середньої її частини вирізьблений у формі купола, бічні половини складаються до середини, утворюючи ідентичну форму. Знизу на іконі є напис: «Икона сия сооружена на пожертвования нижнихъ чиновъ пехотного Селенчинского полка, переведенных в 1902 году в 25 роту императорской пограничной стражи». В роки Першої світової війни цю ікону в одній із сільських хат залишили солдати царської армії, пообіцявши забрати її на зворотному шляху. Доля тих солдатів не відома, а от ікону селяни зберегли до наших днів. Кілька років тому на прохання священика її перенесли до сільсько­го храму.

Ікона «Покладання Ісуса до гробу» має також незвичайну історію. Потрапила вона у Верхи з Повурського костелу в роки другої світової війни. Ікону, яка пливла за течією по річці Стохід, поба­чили стобихвівські селяни. Вони підібрали її і пе­ренесли хресним ходом у Верхівський храм. На полотні є кілька невеликих отворів: це сліди від куль — наслідки глуму над іконою німецьких сол­датів, які стріляли в неї, а потім викинули в річку.

Церква є постійно діюча, богослужіння в ній не припинялись навіть в часи радянського атеї­зму.

Про давно минулі часи і їх учасників сьогодні нагадують вікові, старезні липи, посаджені чен­цями василіанського монастиря на території церкви (до речі, про липову алею є спомин у дослідницьких працях М. Теодоровича) і ста­вок, викопаний ними власноруч.

З 1997 року настоятелем Свято-Михайлівської церкви є священик Павло Камець. Він всією душею вболіває за збереження у хоро­шому стані духовної святині і віддає для цього багато енергії, часу і уміння. А верхівські прихожани бачать у ньому мудрого духівника  і просвітителя

 

Назад до переліку